Фантасмагорія Кличка

Архітектурний ансамбль міста Києва з кожним роком зазнає негативних змін. Безліч хмародерів, що розкинулися історичною частиною міста неабияк псують враження від нього. Якщо побудову висоток на узбіччі міста і можна оправдати, оголосивши її відповіддю на стрімку урбанізацію, то сказати, що їх будівництво у історичній частині міста – невігластво, – означає не сказати нічого. Причому вердикт  “невіглас” я б оголосила не стільки компаніям-забудовникам, скільки особисто кожному із майбутніх мешканців так званих “елітних” квартир. Адже ця “елітність”, якою, ймовірно, хизуються жителі таких багатоповерхівок – це безпосередній фінансовий внесок кожного із них у нищення і спаплюження старовинного Києва. Спостереження за ростом стоповерхівок у частині міста, більшість із об’єктів якої належать до спадщини ЮНЕСКО змушує перенестись думками у “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері, який вельми влучно описував схожу ситуацію у своїй літературній антиутопії. Ось як він писав про такого роду будівництво, суть якого полягає у тому, що, аби звести черговий архітектурний непотріб ми нищимо історичні пам’ятки: “ Якщо ми не відкрили сосисочної в Єгипті серед руїн Карнакського храму, то лише тому, що вони лежать на відшибі і там не розвернеш комерції”.
 
Кличко, вступивши на посаду мера столиці насамперед почав боротьбу із так званими мафами (малі архітектурні форми), існування яких становило (і становить) неабияку загрозу естетичному сприйняттю міста. Однак питання ліквідації кіосків – неоднозначне, адже покращуючи візуальне сприйняття міста, чиновники нерідко забувають про забезпечення новою роботою колишніх продавців цих кіосків. Звісно, знищення малих архітектурних форм – це насамперед виклик для тих бізнесменів, які є їх власниками, однак він неодмінно тягне за собою позбавлення бодай якогось доходу і роботи тих жіночок, які там працюють.
Як заявив у інтерв’ю “Уніану” директор аналітико-дослідницького центру Олександр Сергієнко, проблема із існуванням близько 8 тисяч мафів і проблема з незаконними забудовами перейшли Кличку у спадок від попередника. Однак якщо місто потрохи і звільняється від мафівської окупації (а може й мафіозної?), то темпами вельми повільними.
У будь-якому разі, я, як, нечастий, однак гість у Києві, як 7 років тому спостерігала на пл. Льва Толстого, станціях метро “Університет” та “Шулявська” жахливі мафи, що не те, що відштовхують від Києва, а просто таки роблять його наднепривабливим, так і спостерігаю. Те саме стосується книжкового ринку “Петрівка”. Атмосфера, неодмінним атрибутом якої стали малі архітектурні форми з різного роду фаст-фудом, які оточили букіністичний базар створює дух торгівлі, комерції і дуже відштовхує від, здавалося б, доволі романтичного шопінгу – покупки книг. На противагу київському базару (як знеблагороднений відповідник звичному “ринок”) згадується львівська букіністична місцина біля пам’ятника Федорову. Там панує зовсім інша атмосфера. Атмосфера, яку хіба переплавляти на чорнило і залишати на сторінках урбаністичної літератури – роману чи бодай новели.
На сайті Вікіпедії у категорії “Досягнення мера за перші 100 днів” серед інших пунктів зазначають “Відновлення руху автотранспорту на проїзній частині Хрещатика та Майдану Незалежності”. Як на мене, центральній вулиці будь-якого європейського міста пасувало б бути таки не загруженою транспортом. Насамперед задля збереження дерев, що оточують проїзну частину. Хоча дерева на Хрещатику – то окрема тема. І хоча традиційні каштани змінили на горезвісні липи ще за часів попередника Кличка, – Леоніда Черновецького, пан Кличко таки міг би відновити Київ як місто каштанів. Наведемо цитату із програми Віталія Кличка як кандидата на посаду голови міста Києва: “Відродимо Київ як місто-парк, розташований на мальовничих схилах Дніпра, де мешкають щирі, волелюбні та доброзичливі люди.” Важко назвати містом-парком місто, у якому навіть на центральній вулиці дерева перебувають у неналежному стані. Згадаймо численні матеріали журналістів із критикою ботанічного оформлення головної вулиці країни.
Якщо продовжити словесно-критичне бомбування Хрещатика, то не можу оминути стану із рекламними біг-бордами та вивісками.
Не знаю якими ж треба бути непатріотами, щоб, керуючись патріотичними помислами, “оздобити” місто синьо-жовтими огорожами, які відділяють проїзні смуги для автівок. Борючись із класичними чорними парканами, “псевдопатріоти” лише поширюють підсвідому нелюбов до вітчизняного стягу у людей із загостреним відчуттям урбаністичної естетики. І хоча мер Кличко особисто і не оплямлює свою політико-спортивну кар’єру діяльністю “художника”-антиукраїніста, але без його вказівки, переконана, місто б не захлеснуло б таке псевдопатріотичне синьо-жовте нашестя. У поширенні символіки, тим паче державної, треба мати міру. Тому у цьому контексті не побоюся згадати і про синьо-жовті смітники. Тут вже маємо справу або із дурнями-патріотами або із відвертими україноненависниками.
 
Кожен із мерів столиці боровся/“боровся” із незаконними забудовами. Думаю, якість цієї боротьби залежала від того, який тип мислення переважав у голові того чи іншого очільника міста у момент зведення/знесення чергової висотки: сосисково-фастфудний чи таки карнаксько-єгипетський (віват пане Бредбері!). На такому роздоріжжі опинився і нинішній мер. Дилема “Зводити не можна знести” – питання досі відкрите. То що оберете, пане міський голова?

Оксана Коваль спеціально для Корупція.маркет