Економіка України
Подобається

Бідний не тому, що дурний. Чому українці не можуть розбагатіти?

19/08/2016
Бідний не тому, що дурний. Чому українці не можуть розбагатіти?

Українці нарешті стануть багатими.

Багатими, то звісно, метафора, але забезпеченими – так.

Зробити нас такими обіцяє рідний український уряд, який днями затвердив програму з подолання бідності в країні на 2016-2017 роки, інформує Корупція. Маркет.

Так, згідно із затвердженим планом, до кінця наступного року в Україні буде здійснено комплекс заходів, спрямованих на підвищення грошових доходів населення від трудової діяльності, залучення громадян до ринку праці, забезпечення надання адресної допомоги та підвищення ефективності програм соціальної підтримки.

Особливу увагу буде приділено доступу громадян до соціальних, освітніх та медичних послуг, незалежно від місця проживання.

Разом з тим, уряд має намір мінімізувати ризики соціального відчуження сільського населення, а також ризики бідності найбільш вразливих категорій населення.
У центрі Європи, але як в Африці

За рівнем життя Україна є однією з найбідніших держав у світі. Нещодавні дослідження рівня життя українців, який проводили експерти ООН, показали, що близько 80% українців живуть за межею бідності.

Відповідно, працюючий українець, якщо брати мінімальну зарплатню 1.450 гривень із травня 2016 року, – на добу може дозволити собі витрачати не більше 48 гривень, або 1,9 доларів.
Усе це йде в основному "в туалет", тобто на продукти харчування, дещо на проїзд та на оплату комунальних послуг.

Подібний рівень витрат людини – до 2-х доларів в день – це рівень життя найбідніших країн світу – Ліберії, Конго та Зімбабве.

Для європейських країн норма – 425 гривень на день (17 доларів), у регіоні Центральної та Східної Європи, до якого належить і Україна – 125 гривень, або 5 доларів.
Українці стали більше витрачати на харчі, хоча харчуються не краще, продовжують економити на рибі та м'ясі. Нація фактично працює за їжу.

Звісно, що відповідно до "піраміди Маслоу", харчування є фізіологічною потребою та невід'ємним компонентом забезпечення життєдіяльності, і має займати першу позицію на рівні з безпекою життя.

Проте, ця потреба не має повертати людину до первісного світу, і не має ставати самоціллю життя – як це є зараз в Україні.

Якщо проаналізувати дані Держкомстату за останні роки щодо структури сукупних витрат домогосподарств, і зокрема на їжу, то складається стійке враження, що влада в країні робить усе можливе для: 
– по-перше, повного зубожіння громадян, 
– по-друге, для вимирання українців як нації.

Так, у 2009-му середньостатистичний українець витрачав на продукти харчування і безалкогольні напої 50,4% доходів. У 2010 році цей показник виріс до 51,6%.

Відтоді структура витрат наших співгромадян практично не змінюється: населення України витрачає більшу частку свого доходу саме на пригодовування.

За 2011 рік середньостатистичний житель країни витрачав на харчування близько 51,3% своїх доходів. У 2012-му – 50,1%. У 2013 році українці на продукти харчування витрачали близько 50,1% свого доходу. У 2014 – 51,9 %, у 2015 – 53,1%.

Більше 50% доходу українці витрачають на харчування та комуналку і сьогодні.

Варто зазначити, що у найбільших країнах ЄС – Німеччині та Франції – частка загальних витрат на продукти харчування не перевищує 15%, тоді як в цілому в країнах ЄС цей показник в середньому складає 20%. У Великобританії на їжу йде не більше 10% доходів сім´ї, в Німеччині – 12%, у США всього 7%.

Прірву не можна перестрибнути на 99%

Відповідно до минулорічного рейтингу швейцарського банку Creduit Suisse, Україна – найбідніша країна Європи, вона посідає перше місце у списку найбідніших країн Європи з добробутом пересічного дорослого у 1,437 доларів на рік, або в середньому 2.999 гривень на місяць.

Але цей показник далекий від першого критерію визначення "бідності по-українські" – розміру прожиткового мінімуму для одного працездатного громадянина в Україні, який є вдвічі меншим від розрахунків рейтингу швейцарського банку і складає всього 1,450 гривень на місяць.

Відповідно до міжнародних стандартів, рівень мінімальної заробітної плати розглядається як нижня межа, що повинна гарантувати задоволення основних життєвих потреб працівника і членів його сім'ї.

В Україні це законодавчо встановлений Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" від 25.12.2015 р. N 928-VIII розмір оплати праці за просту, некваліфіковану роботу, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану місячну погодинну норму праці.

"Мінімалка" від Гройсмана у 1,450 гривень, так само як "мінімалка" від Кучми у 165 гривень у 2000-му чи "мінімалка" від Януковича 1,094 гривень у 2012 році – сума настільки мізерна, що ніколи не дозволяла й не дозволяє задовольняти основні потреби людини.

Тільки фізіологічне виживання – не дати вмерти з голоду.

В той же час, в ЄС бідними вважаються люди, дохід яких становить менше 60% від середнього показника в країні, при цьому враховуються також усі соціальні виплати.

За даними Європейського фонду поліпшення умов життя і праці (European Foundation for the Improvement of Living and Working Conditions), рівень мінімальної заробітної плати варіюється між країнами ЄС.

Найнижча мінімальна заробітна плата на 2016 рік (менш 500 євро на місяць) – у громадян нових держав – членів ЄС. Це Болгарія – 420 BGN/близько 214 євро і Румунія – 1050 RON/близько 276 євро. Мальта і Словенія є єдиними новими державами-членами Євросоюзу, які разом з Португалією, Грецією та Іспанією, утворюють середню групу з мінімальною заробітною платою від 500 до 1000 євро на місяць. Інші країни Західної Європи мають найвищі показники мінімальної заробітної плати з темпами, що перевищують 1000 євро на місяць.

Якщо Україна прямує до ЄС, то українцям, з мінімальною заробітною платою близько 52 євро, турботливо встановленою владою, варто знати, що найвища місячна мінімальна заробітна плата у Євросоюзі – у громадян Люксембургу і сягає 1,922.96 євро, або 53.816 гривень на місяць. Найнижча – 5.992 гривні (214 євро), – ставка Болгарії.

В тій же Чехії це 360 євро, в Естонії та Польщі – 430, в Іспанії – 655, у Нідерландах – 1524 євро. Великий розрив між високою вартістю життя і низькою ціною праці – найгостріша соціальна проблема в Україні.

Споглядаючи на європейські статки "мінімальщиків", мисляча частина українців все більш скептично оцінює економічні потуги власної держави у напрямку вступу до ЄС. Прірва – величезна, прогресу – жодного.

Українці продовжують не жити, а вижити в умовах, створених зусиллями недбалих керівників за всі 25 років своєї незалежності.
На жаль, мінімальна заробітна плата в Україні залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати в бюджетній сфері, хоча мала би бути соціальним стандартом оплати праці.

Саме тому вірити в те, що тебе з твоїми 52 євро "мінімалки" хочуть бачити в Європі – безглуздо. 

Чому Південна Азія та Океанія можуть, а Україна – ні?

У новому Економічному огляді та макроекономічному прогнозі для України від Світового банку зазначається, що рівень бідності в країні збільшився в 2015 році і, за прогнозами, залишиться високим до 2018 року в світлі поступового відновлення економічної активності, реальної заробітної плати і робочих місць. 

На фоні скорочення крайньої убогості країн Африки, Східної Азії й Індії, стратегічна боротьба з бідністю в Україні виглядає як суцільне провладне "бла-бла-бла" та розпилювання виділених під це коштів.

За "Показниками світового розвитку – 2016 р" від Міжнародного банку реконструкції та розвитку (World Development Indicators 2016 by International Bank for Reconstruction and Development), за 22 роки ( з 1990-го по 2012 рік) в країнах Східної Азії і Тихого океану рівень екстремальної бідності знизився з 61% до 7%, в Південній Азії він впав з 51% до 19 %.

Попри те, що подолання бідності – один з пріоритетних напрямів соціальної політики, що здійснюється урядом в Україні – у нас спостерігається стабільна тенденція якщо не зростання, то "консервування" рівня бідності за всіма можливими критеріями.

Так, за відносним критерієм – неможливістю через нестачу ресурсів підтримувати спосіб життя, притаманний українському суспільству – з 2001 року до 2008-го рівень бідності залишався на рівні 28%. У 2012-2013 роках він становив 25,5% – 24,7 %, у 2014 році рівень відносної бідності залишився стабільно високим, 23,9%.

Не дивлячись на "намагання" влади, стабільною залишається й чисельність населення України, яке живе у багатовимірній (абсолютній) бідності.

Відповідно до статистики, у 2010 році таких українців було 8,6% (3,6 мільйонів осіб), у 2011 – 7,8% (3,2 мільйони осіб), у 2012 – 9% (3,8 мільйонів осіб), у 2013 – 8,3% (3,5 мільйони), та у 2015 – 6,4% (2,5 мільйонів осіб) – без урахування частини зони проведення антитерористичної операції.

Україна активно позиціонує себе як європейська держава й, відповідно, намагається "йти в ногу" з євросусідами, декларуючи, приймаючи та підписуючи численні стратегії та зобов'язання щодо подолання бідності.

Державою реалізовувалася не одна Стратегія подолання бідності та Комплексна програма забезпечення реалізації цієї Стратегії, з щорічним планом конкретних заходів, спрямованих на боротьбу з бідністю, регіональними програмами з подолання бідності.

Але показники вперто доводять: у державі з кожним роком бідних більшає.

Чи відомо вам, що характерною рисою для України є бідність працюючих?

Низька заробітна плата та низька купівельна спроможність працівників бюджетної сфери та сфери послуг, науковців та менеджменту середньої ланки тощо, яка обумовлюється низькими державними стандартами оплати праці відносно цінової політики.

Бідність серед працюючих – катастрофічна річ, яка "ламає" суспільний уклад й породжує пофігістів.

Бідність стала не тільки хронічним явищем, визначаючи спосіб життя більшої частини населення країни як "виживання", але й фактором поділу суспільства на дуже заможних і дуже бідних, при катастрофічному зменшенні середнього прошарку суспільства.

За результатами досліджень співвідношення доходів багатих українців до найбідніших складає 30:1. Натомість, в країнах ЄС це 5,7:1

Рівень бідності в Україні дорівнює рівню відповідальності кожного. Відтак, мова піде не про підвищення рівня заробітної плати, або розвиток соціального страхування як способу захисту особи та її сім'ї від втрат доходу, підвищення зайнятості населення, обсяги падіння економіки чи соціальний захист непрацездатних.

І не про штучне заниження офіційної величини прожиткового мінімуму, завдяки чому держава ніби "дбає" про народ, але на первісному рівні тієї ж "піраміди Маслоу".

Не про девальвацію гривні, падіння ВВП, АТО, подорожчання в рази комунальних та транспортних послуг, начебто безкоштовну медицину й освіту, корупційну складову та слабкий профспілковий рух.

І не про такі суто українські фактори, які можуть моментально відкинути людину в нашому суспільстві за межу бідності – себто, втрату роботи, хворобу чи навіть народження дитини.

І навіть не про абсолютну непридатність влади, як нинішньої, так і попередньої, у виборі правильної стратегії державної політики щодо подолання бідності в Україні та її реалізації.
Українська бідність – це бідність безвідповідальної людини. Українці бідні бо не дурні, а тотально безвідповідальні у своєму виборі.

З року в рік віддаючи переваги під час голосування меншому "з зол" чи приємному фото вкупі з грошовою винагородою за явку – український виборець вперто не xотів підxодити до свого вибору свідомо й відповідальне. Тим самим відштовхуючи від себе життя в Євросоюзі, відкидаючи свою країну далі в кризові перегони.

Саме тому в Україні в далекому 1990 році під час перших демократичних виборів так і не з'явився свій вітчизняний "шоковий терапевт" Лешек Бальцерович. Який би, як і поляк у 1989-му, зміг би очолити комплекс радикальних економічних реформ, спрямованих на виведення комуністичної економіки з економічної кризи.

І як Бальцерович зміг зупинити зубожіння мільйонів поляків та річну інфляцію у 640% – український "терапевт" зробив би щось подібне і в Україні.

Безвідповідальність, аполітичність, "противсіxство" та всенаціональне споживання подарунково-продуктовиx наборів протягом останніх 25 років – це нинішня бідність української нації.

Декларативні стратегії, недореформи, недореформатори, зубожіння та безперспективність.

Відсутність доступу до роботи, що відповідає освітній кваліфікації людини, до здорового способу життя, якісної освіти й медичного обслуговування, до відпочинку.

І 52 євро мінімальної зарплати, смішної для Європи.

Головним в цій ситуації є відсутність волі й стремління розбиратися в проблематиці, долучатися до шляхів її вирішення, міряти категоріями "ми" і "спільно" тоді, коли це не стосується свого дому, міста чи регіону .

Важко прийняти й зрозуміти, що саме ми всі винуваті в кризі, бідності, корупції, неєвропейській заможності, відсутності перспектив – це ми робили вибір, як жити й кому довірити формування стратегії життя на роки.

Важко відмовитися від пошуків когось винного в усіх наших бідах.

Варто нарешті зрозуміти, що ніякого "месії" немає. Є ми, і наш свідомий чи несвідомий вибір.



Коментарі